ВТРАТА

 5 стадій переживання скорботи:

Потрапляючи в ситуацію, пов'язану з горем, ми так чи інакше проходимо 5 етапів:

1. Етап шоку, або заперечення

Зіткнувшись із чимось, чого раніше з нами не відбувалося, ми не відразу розуміємо, що це таке і як із ним бути, а головне — навіщо з ним бути — воно болить. Іншими словами, психотравматична ситуація — це грім серед ясного неба. А людська реакція на це — завмирання.

Минає якийсь час, ситуація, пов’язана з горем, нікуди не поділася, не випарувалася, не пропала і все ще є. Вона потихеньку стає реальністю. І тоді, доходячи повноцінно до нашої свідомості, психотравматична ситуація викликає злість.

2. Етап агресії, злості, гніву

«Чому так сталося. Я ненавиджу світ, у якому так боляче. Я ненавиджу винуватця цієї ситуації, мені боляче, я хочу спопелити реальність, у якій таке відбувається…», — лунають слова в голові.
Агресія — маркер втрати цінності, маркер болю, від болю хочеться трощити. І справді — несправедливо й боляче, що у світі відбувається стільки всього: вмирають діти, йдуть близькі, горять будинки тощо. Цього не має бути. Ніхто подібного не заслуговує…

Злість допомагає зменшити афект, що накопичився всередині. За допомогою злості цей афект виходить і зменшується.
Часом можна шукати винного, наприклад, звинувачувати чоловіка, що він помер, адже він покинув вас… Або звинувачувати себе у хворобі дитини — «недогледів…». Ніби як пошук винуватого пояснить подію, зменшить біль, змінить подію. Якщо винний насправді є, тоді можна розробляти план помсти, щоб якось зменшити біль. Але не дарма стара мудрість говорить — помста не поверне людину й не погасить пожежу всередині, вона подвоїть біль і додасть безсилля.

3. Наступний етап — останній рубіж перед прийняттям реальності

Є такий анекдот — «всі ми атеїсти до першої тряски в літаку…».
Коли відбувається щось, що складно переносити для нашого внутрішнього світу, ми всі звертаємося до якоїсь віри, ідеї справедливості.

«Забери це, і я завжди буду добрим…», — кажуть діти мамі в дитинстві, показуючи порізаний палець…
Коли нестерпно боляче від безсилля, злості, горя й болю, всім хочеться, як у дитинстві, звернутися до світу, бога, мами, та хоч до зелених чоловічків, тільки б допомогли відновити справедливість: «повернути будинок, зменшити біль, вилікувати смертельно хворого, і тоді ми більше ніколи… Або завжди…» Остання дитяча віра в чудо…
Але чудеса бувають рідко й точно не міняють реальність чарівним чином.

4. Етап горя

Після всіх заперечень, злості та спроб домовитися зі світом, як у дитинстві, приходить повне усвідомлення того, що сталося. Ситуація вже відбулася. Є, як є. Дива не буде. Все.

Це усвідомлення падає, як камінь згори, прибиваючи нас до землі гострим психічним болем. І тоді йде справжній процес оплакування втраченої цінності. Так, як було — більше не буде. Буде якось інакше.

Цей етап найголовніший. Він символізує прощання з минулим і поступове прийняття нового, де все буде по-новому.
Не випадково раніше на похорон запрошували бабусь-плакальниць за гроші, їхнє завдання було простим — плакати. Це давало поштовх для близьких померлого перейти від шоку до оплакування, до прийняття реальності, до прощання з близьким.

5. Етап Прийняття


Після прощання з цінністю, вона залишається в пам’яті й у досвіді, інтенсивність болю поступово знижується, й у людини з’являється можливість подивитися на світ навколо і пробувати в ньому жити вже зі зміненою історією життя. І саме тоді перестає боліти й настає настільки довгоочікуване полегшення.

Після проходження всіх цих етапів, ситуація горя або психотравма вбудовується в досвід, і життя триває далі. Складність настає, коли на якомусь етапі відбувається злам або застрягання. Тоді і з’являється той самий посттравматичний розлад: психотравма, яка змінила життя, або хвороби й симптоми, котрі раніше не виявлялися.

У сучасному житті, де багато культу впевненості й успішності — плаксивість і страждання не вітаються. І люди справляються з горем, мовчки зціпивши зуби, щоб не судили оточуючі, у такий спосіб не давши собі час на асиміляцію того, що відбувається.

Також у ситуаціях, де необхідна швидка мобілізація, наприклад, втеча з міста у зв’язку з військовими діями, втрата близької людини у війні, ці події не передбачають можливості зупинитися й поплакати, позлитися: асимілювати подію і свої переживання у зв’язку з цим. Бо однаково треба бути напоготові, шукати дім, знову втікати, заробляти гроші тощо, і тоді психіка не має можливості пережити або «запакувати» подію. Людина постійно в напрузі від події, плюс невідомість завтрашнього дня — все разом тримає психіку в тонусі, немає можливості розслабитися ні на секунду і зрозуміти, «що це взагалі таке і як із цим бути далі».

Все завмирає всередині й не приходить полегшення, всі події повторюються знову і знову в кошмарах, а життя зупиняється в моменті травми.

Дуже важливо не намагатися уникати того, що відбувається. Всі сьогоднішні події — це те, чого раніше з нами не було, чого немає в нашому досвіді й бути не може.

Війна — це те, до чого не можна бути готовим і повз що не можна пройти не поранившись, не зіткнувшись зі співчуттям, жахом, горем, болем, страхом, люттю. Що б із вами не сталося — не застигайте, говоріть про це, плачте. Не ставте свій внутрішній світ на паузу.

      Клінічний психолог Альона Лук’янчук