ПОРАДИ БАТЬКАМ

 

Як говорити з дітьми 4-9-ти років про війну?

 Поради психолога

Кризи, через які проходять діти 4-9-ти років, можуть стати основою майбутніх складнощів у спілкуванні з ними. Що вже казати, якщо цей період припадає на життя в умовах війни в країні. Батьки боронять особливий фронт — у їхньому фокусі здоров’я та зростання дітей. Тому з початку повномасштабної війни Музей воєнного дитинства провів вже 15 воркшопів для батьків, аби допомогти їм у цій боротьбі. Разом з психологинею Інною Строговою, батьки розбирали вікові особливості дітей, як краще допомогти дітям зростати в умовах війни, як говорити про події теперішнього, як поділяти складні почуття та як плекати добрі стосунки.

У 4-9 років активно розвивається фантазія та емоційна сфера. Через думки та, ще частіше, через образи, які лякають, діти можуть дуже інтенсивно переживати події війни. Інша реакція — мати доволі сильне відсторонення. У такому випадку дитина не хоче говорити про те, що турбує, щоб зайвий раз не згадувати пережитого. Це вік, коли діти можуть доволі по-дорослому формулювати свої думки, але, на відміну від дорослих, не мати змогу добре усвідомлювати та регулювати свої емоції. Тому мають місце вибуховість та сильні почуття, з якими інколи доволі непросто впоратися і дорослим. Діти у цьому віці можуть ставити багато запитань, але не знаходити в раціональних відповідях спокою, бо насправді більше потребують вашої присутності, підтримки, обіймів.

Як говорити з дитиною, щоб не травмувати?

Це найчастіше питання, що звучало з початку війни на консультаціях та воркшопах. У ньому може бути і страх, і піклування. Гарна новина — для формування травми необхідна сукупність факторів, і одна невдала бесіда не може травмувати. Та все ж є деталі, які важливо враховувати під час розмови. Спробую скоротити до невеликої інструкції:

Бути у контакті зі своїми емоціями. Запитувати себе: «Як я зараз себе почуваю? Наскільки велика емоція страху/гніву/розпачу від 1 до 10?». Це допомагає зрозуміти, у якому ви зараз стані. Якщо присутні сильні переживання: усвідомити, за потреби, трохи стишити цей стан за допомогою дихальних вправ. При цьому не варто “затирати” власні відчуття. Це природно мати свої страхи й тривоги, та усвідомлювати їх (називати, підтримувати себе). Також можна додати слова самопідтримки:

«Мої емоції приходять та минають, як хмари на небі. Я можу з ними бути, навіть, якщо є різні думки та тілесні симптоми. Я люблю свою дитину та маю бути поруч, навіть, якщо мені здається, що я не можу. Це тимчасово, усе минає, ми сильні, ми впораємось разом».

Говорити з дитиною потроху, слідкувати за її реакцією. Робити паузи та запитувати дитину, як вона зрозуміла те, що почула. Таким чином ми формуємо спільне бачення та взаємодію.

Говорити про факти та дарувати надію у гарних посланнях, говорити про емоції дитини та нормалізувати їх. «Я бачу, що ти схвильований/схвильована, так сталась така подія …., це може лякати, це нормально, ми впораємось, я поруч».

Як не прищепити провину чи страх?

Страх — це природна емоція/реакція на війну, що сигналізує про порушення потреби в безпеці. Як і будь-яка інша емоція, він згодом минає, але може повернутися. Щоб пережити страх важливо говорити чи грати у те, чого боїться дитина. Також варто дуже обмежено ділитися з дитиною своїми страхами. Краще, коли ви хочете це зробити, запитайте в себе: «Навіщо я хочу зараз цим поділитись? Як це допоможе?». Відчуття провини та сором — це соціальні емоції, які дорослі дійсно можуть передати своїм дітям. Важливим буде те, ЯК ви говорите до дитини, з якими емоціями, з якою метою:

Наприклад, так краще НЕ казати, аби не завдати болю собі та дитині, додати їй відчуття провини та страху:

«Нам і так тут важко, а ти ще не хочеш вчитися, як тобі не соромно, батьки про тебе турбуються, хвилюються за твоє життя, а ти…, от якщо нас не стане…» 

Як можна сказати сказати замість цього?:

 «Ми дуже стривожені зараз, тому нам іноді важко реагувати на твою поведінку спокійно. Я бачу, що тобі теж складно виконувати домашні завдання, та ми впораємось разом. Як тобі допомогти? Чим ти можеш допомогти по дому? Ми поруч, та продовжуємо тебе любити, навіть коли сваримося».

Хотілося б виростити людину, яка не має ілюзій стосовно росії. Як це зробити?

Якщо розглядати ілюзії як хибне бачення чи сприйняття, тоді подивімося, як взагалі формується сприйняття дитини. Перший фактор, що впливає — це середовище (сприйняття важливих дорослих/батьків). Другий — власні роздуми. Яким чином попередити хибне сприйняття реальності? Говорити з дитиною про те, як вона бачить те, що відбувається. Давати додаткову оцінку фактам, читати разом різні джерела інформації. Вчити дитину перевіряти інформацію, розвивати критичне мислення, щоб бачити ширше те, що відбувається, вивчати разом історію.

Не хочу прищеплювати дітям почуття ненависті й бажання помсти. Як бути, коли навколо її так багато?

Дуже гарний намір. Однак діти якийсь час можуть відчувати дуже насичений спектр переживань, зокрема ненависть. Це нормально, а от ситуація, в якій живемо — ні. Важливо говорити про це дітям. Також можна розповісти, що кожна емоція — це як паливо, що дає різке прискорення для авто, але на якому важко їхати в далеку подорож. «Як тобі, коли ти довго злишся, ненавидиш щось?» – допоміжне запитання дитині. Можна помітити, що гнів та ненависть можуть сильно виснажувати, бо це емоції «короткотермінової корисності». Далі можна запропонувати вибір: «З чим у серці ти обираєш жити?».

Дитина твердо вірить в нашу перемогу, я теж. Але важко прийняти, що можливо я роблю недостатньо, щоб ця перемога прийшла. Що робити з думкою, що колись дитина запитає мене, чому я зробила замало?

Віра у перемогу — це велика сила та ресурс, що дає змогу жити, долати перешкоди, відчувати себе живим. Дуже добре, що дитина має такий скарб. Думки — це продукт нашої свідомості, кожен з нас постійно про щось думає. Є допоміжні, нейтральні або шкідливі думки. 

Звернімо увагу на думку «можливо я роблю недостатньо». Чи додає ця думка сил? Чи допомагає розв’язувати якусь проблему? Можна відповісти собі та занотувати відповіді.

Приклад допоміжних питань до себе:

Що я зараз роблю для перемоги? Як я вже допомогла? Як я можу допомагати далі?

Це допоможе скерувати думки на дію та мати ДІЇ в НАДІЇ замість критики. Також можна похвалити та подякувати собі, бо це дає сили рухатися далі. А щодо думки «що може запитати дитина у майбутньому», можна її помітити «знов я про це подумала» та обрати іншу. Яка думка мені подарує спокій або допоможе у вирішенні труднощів?

Дитина грається у війну. Чи це нормально? Чи треба втручатися в таку гру?

Гра — чудовий інструмент психіки навчатися, розважатися чи долати труднощі. Діти грають у війну, бо дитина, у свій спосіб, переживає події навколо. Це добре, коли в дитини є можливість грати. Задача дорослих — не заважати, хоча інколи споглядання таких ігор може дуже бентежити. Найголовніше — розпізнати свій стан, а потім аналізувати те, що робить дитина.

У таку гру варто втручатися тільки, якщо вона небезпечна або завершується безнадією. Тоді гра виглядає як поганий сон, що повторюється (коли дитина засмучена у кінці грі). Або ж, якщо дитина запрошує приєднатися вас до гри самостійно. В іншому випадку важливо запитати себе: “Як я сприймаю цю гру? Про що вона для мене?”

Після того, як ви щиро визнали власне сприйняття, можна споглядати за грою більш відкрито та сфокусуватись на дитині:

«Як моя дитина почувається, коли вона грає? Як їй стає потім?»

Такі ігри можуть бути повторюваними, можуть мати нецензурну лексику, вирази, які вдома не вживаються. Але у грі можна залишити простір для сильної люті та болю, які, можливо, дитина просто не готова обговорювати з дорослими. Тож ці ігри є нормальними, навіть допоміжними.

Дитина запитує, коли вона повернеться до школи в Україну, до вчителя, свого класу? Та це насправді може бути невелика втрата порівняно з тим, що відбувається у житті українців. Як найкраще це пояснити дитині?

Важливо відверто говорити про факти та обов’язково підтримувати (говорити про почуття дитини). Якщо у вас немає відповіді, коли ви повернетеся, то можна відверто про це казати. При цьому, якщо ви маєте надію повернутись — також на цьому наголосити. Гарною ідеєю буде продовжувати зв’язок з друзями та однокласниками, передивлятися разом фото та відео з дому. Може бути сум, але водночас буде плекання надії, контакт з людьми та місцями, які мають значення, в яких живуть дружба, любов, спогади.

Дорослі можуть більше розуміти про життя та порівнювати втрати, біль. Однак дитина сприймає світ інакше, і школа — це ціле життя для неї. Це може бути велика втрата для дитини — не повернутися у свій клас чи не мати змоги погратися знову зі своїми іграшками. Головне — не применшувати цей біль, не знецінювати, а дати дитині простір для цього. Щоб вона могла і плакати, і неодноразово говорити про це. Це допомагає усвідомити та пережити біль, стати стійкими та гнучкими до викликів життя.

Як відповідати на питання: коли закінчиться війна? Чи ми виживемо?

Коли дитина ставить так запитання, важливо дивитися, що з нею у цей час відбувається, які почуття стоять за цими питаннями. Зараз діти та дорослі можуть відчувати дуже сильну потребу в безпеці, яка була порушена. Тому нервова система активує тривогу та страх. І як спосіб подолання, шукає запевнення, гарантії. Насправді це призводить лише до тимчасового полегшення. Як тоді відповідати на ці питання?

По-перше — зауважити стан дитини «я бачу, ти схвильована/роздратована, тобі хочеться розуміти що буде далі». Після цього можна сказати, що ніхто не знає точної відповіді на ці питання, але ми можемо зараз робити щось, що буде допоміжним, щоб наблизити перемогу, щоб подбати один про одного. Нам усім треба мати надію у серці, що буде укріплюватися через добрі думки та дії. Докладніше про тривогу та реакцію на неї можна почитати з дитиною у книжці «Сильні почуття приходять та йдуть».

Діти — це зростаючі мудреці, а не жертви війни. Вони потребують, щоб ми, дорослі, бачили світло всередині них. Говорили про те, з чим вже впорались, дарували надію в дії, що далі продовжуємо шлях до перемоги.