КАЗКОТЕРАПІЯ

 

Почалася ця історія тоді, коли з неба падав проливний весняний дощ. І все якось так дивно склалося, що навмисне й не придумаєш. А спочатку все було як завжди.
Дощ з неба просто собі лився та й лився. І ніхто навіть не помітив, що разом з величезними краплями з неба на землю падали емоції.
Одні з них, як от, наприклад, Радість та Захват просочувались в землю й проростали дивовижними квітами, які згодом радували людей, котрі були в захваті від їхньої краси. Інші ж емоції знаходили собі інші домівки, які були для них затишними та теплими. Один тільки Страх не міг нікуди подітися. Куди б він не сховався, його скрізь виганяли.
Але одного разу він застрибнув у Душу однієї Прекрасної Леді. Її Душа була відкрита, і будь-хто міг туди зайти.
“О, як тут гарно…” - подумав Страх, розглядаючи Душу. - “Так затишно та добре, що, мабуть, я залишуся тут назавжди.”
Так і оселився Страх в Душі нашої Прекрасної Леді.
Він був маленький та спокійний, багато місця не займав, тому Прекрасна Леді дозволяла йому жити в своїй Душі, і не виганяла. Інколи Страх створював для неї дискомфорт, але вона не дуже поспішала його позбутися. Якось вже так звикла до нього, що знаходила купу виправдань щоб залишити його собі. Так Прекрасна Леді й продовжувала жити зі Страхом в своїй Душі.
От тільки якось настав момент, коли вона відчула, що він їй дійсно заважає. Це було схоже на маленький камінець у взутті. Його майже не видно, але він створює величезний дискомфорт, і заважає рухатись, а іноді навіть може натерти мозоль.
Поки Леді була доброю до нього, то Страх виріс і знахабнів. Він став вважати себе хазяїном Душі, і навіть дозволяв собі віддавати їй накази. Це в деякій мірі бентежило Леді, але вона продовжувала терпіти.
Страх дуже не хотів щоб Леді почала робити щось нове, щоб почала розвиватися та професійно зростати. Він думав, що в такому випадку Прекрасна Леді розширить свої горизонти, та запросить до своєї Душі нові почуття, емоції та переживання. А він нікого не хотів тут бачити. Він ні з ким не хотів ділитися своєю домівкою, такою затишною та прекрасною Душею. Тому Страх постійно стримував її міцними ланцюгами, коли Леді намагалася зробити кроки до нових можливостей. І вона їх так і не робила. Просто залишалася на місці.
Прекрасна Леді відчувала все більший наростаючий дискомфорт, і зрозуміла, що так не може більше продовжуватись, що з цим потрібно щось робити. Але - що? Страх так виріс та зміцнів, що здавався сильнішим за неї.
Це була прикра та неприємна ситуація, яка псувала життя нашої Леді. І, здавалося, тут вже нічого не можна було вдіяти, бо перемагає завжди сильніший. Але з будь-якої ситуації є вихід якщо добре пошукати.
І оскільки Леді була не тільки прекрасною, а ще й розумною, то вона швидко знайшла цей вихід, проаналізувавши ситуацію. Вона зрозуміла, що не впорається самотужки з цією проблемою. Їй потрібні були помічники. Прекрасна Леді навіть знала хто це може бути. Їй могла допомогти Рішучість та Сміливість. Саме вони спеціалізувалися на подібних питаннях та мали досвід у вирішенні таких проблем.
Не можна було гаяти ані хвилини. Леді мерщій загуглила  інформацію де шукати цих двох поважних панянок, і вирушила у путь. Вони мешкали в одній чудернацькій будівлі на галявині, що розкинулася посеред гір.
Мандрівка її була цікавою та сповненою пригод. На шляху зустрічалося багато людей, які допомагали їй, вказуючи вірний шлях. У кожного з них вона чогось вчилась, і завдяки новим знанням розширювала свої можливості. Вона з кожним днем ставала все впевненішою у своїх силах, адже до досягнення мети було зовсім близько.
Коли Леді подолала останній перешийок в горах, перед нею розстелилася чудова зелена галявина, на якій лежало гігантське яйце. До нього вела охайна стежка з бруківки, і наша мандрівниця зрозуміла, що то не яйце, а будинок. Тільки от де ж тут двері, чи вікна?

Вона вирішила обійти будинок і побачила двері з іншої сторони. Тільки це були не двері, а вікна. Вірніше, навіть не вікна, а одне величезне вікно, на пів яйця. Бруківка гарно розіслалася навколо усієї конструкції, огортаючи стовбур високого дерева, що стояло поруч, і було зовсім незрозуміло куди конкретно треба підходити щоб потрапити всередину.

Прекрасна Леді підійшла до скляних дверей по самому центру. Вона притулилася до їхньої поверхні і спробувала зазирнути вглиб, як раптом почула чийсь скрипучий голос зверху.

- Чого приперлась? Звідки? - Це був величезний Білий Ворон, що сидів на дереві.

Леді аж підстрибнула від несподіванки, але не злякалася.

- Я прийшла з далекого міста за допомогою  до пані Рішучості та пані  Сміливості.

- То треба було так далеко пертися? - глузливо крякнув Ворон.

- Мені сказали шукати їх у цьому будинку. - відповіла наша героїня.

- Ну-ну, іди шукай. Не ти перша, і не ти - остання. - мовив дивний птах і пурхнув у височінь.

Тієї ж миті перед Прекрасною Леді почало вбік рухатися скло, відкриваючи їй вхід. Вона зробила крок уперед, і опинилася всередині дзеркальної зали. Куди б вона не глянула - бачила лише своє відображення.

- Агов! - невпевнено гукнула вона, але ніхто їй не відповів. 

- Пані Рішучість, пані Сміливість, ви де? - запитала вона, але почула тільки сама себе.

Тоді вона гукнула голосніше, і раптом почула чийсь голос. Він чувся десь далеко, але разом з тим - дуже близько. Леді подумала, що за дзеркальними стінами є ще  якісь кімнати, і можливо панянки ховаються там. Але ніде не було дверей. Тоді Леді вирішила перевірити усі стіни руками.

Вона підходила до дзеркальної поверхні натискаючи й обмацуючи кожен сантиметр, але нічого не знаходила. Тільки все глибше зазирала собі в очі. І раптом зупинилась. Той далекий голос линув ніби звідти, з очей, зсередини.

Леді пильніше зазирнула в себе, і несподівано побачила, що панянки були там. Обидві. Вони завжди були поруч. 

Ось що мав на увазі дивний Білий Ворон…- подумала вона.

Це було неймовірно! Прекрасна Леді дуже зраділа що знайшла їх, і навіть не помітила як перед нею знову зʼявився той величезний птах. 

Він запитав: 

- Ти знайшла, що шукала?

- Так, відповіла вона. Я знаю що Сміливість та Рішучість допоможуть мені. Разом ми впораємось з надокучливим нахабним Страхом, який сковує мою Душу.

- Тоді - дій. - промовив Ворон і змахнув своїми білими крильми. 

І наша мандрівниця вмить опинилася вдома. Вона підійшла до свого улюбленого дзеркала і промовила: “Час настав”.

____

Альона Кирилюк